Сергій Фабрика – ветеран з Кіровоградщини, інструктор зі страйкболу та батько 16-річного Володимира. 10 років тому він добровольцем пішов на фронт, щоб захистити Україну від російських окупантів. Після поранення та реабілітації чоловік повернувся додому, де на нього чекав син. Попри всі труднощі, Сергій та Володимир зуміли зберегти міцний зв'язок. Батько прищепив сину захоплення страйкболом, яке стало для них спільним хобі.
Напередодні Дня батька, який відзначають у третю неділю червня, Точка доступу розповідає історію батька, який самостійно виховує сина.
Розділяє з сином всі захоплення
Сергій Фабрика – ветеран російсько-української війни. Ще 10 років тому він добровольцем пішов до військкомату. Вже тоді, каже, розумів, що війна – не десь далеко, а поряд. Тож для того, щоб окупанти не прийшли до нього додому, він ухвалив рішення йти воювати. Далі – Донбас, де разом з побратимами здобували військовий досвід. Сергій Фабрика воював понад рік, отримав поранення внаслідок мінно-вибухової травми, після якого лікувався у шпиталях понад пів року. Отримав другу групу інвалідності.
У 2022 році, незважаючи на стан здоров’я, чоловік знову взяв до рук зброю. Спочатку його записали до територіальної оборони, потім відправили на Херсонський напрямок. Через 8 місяців Сергій знову отримав поранення – неподалік від нього розірвалася фугасна бомба:
Мене відкинуло метрів на 20, вкинуло в попередню вирву і присипало, тільки черевик виглядав. Мене відкопали побратими. Я три місяці пролежав на спині. Розтрощило три хребця, а спинний мозок залишився цілим. Були сильні опіки. Шкіра на голові припеклася до кістки. Пізніше її почистили, виявили там живі тканини і кістка відновилася, бо мали ставити імплант.
Зараз Сергій Фабрика знаходиться вдома – навчає школярів і дорослих прийомам ведення бою, тактичній медицині, відшиває ноші і чохли для кулеметів для побратимів, які нині на "нулі". А ще самостійно виховує сина Володимира.
У середині липня Володимиру виповниться 16 років, з другого класу він живе разом із татом. Хлопець займається страйкболом (страйкбол – це командна військово-стратегічна гра). Саме тато прищепив йому це захоплення. Після реабілітації і повернення додому у 2014 році Сергій Фабрика почав розмірковувати про те, чим можна зацікавити сина, якому на той час було вісім років.
У мене був товариш, який багато розповідав про страйкбол. Я зацікавився. Купив синові першу страйкбольну гвинтівку. Він швидко навчився стріляти. Ми робили це удвох. Стало нецікаво. Згодом я купив ще одну. Потім – ще, ще, ще… А потім я зрозумів, що йому буде цікаво пограти з друзями. І купив ще. І так почався страйкбол.
Держава виділила Сергію Фабриці два гектари землі на яких він облаштував полігон для навчання. У 2020-му році ветеран створив "Військово-патріотичний центр тактичної підготовки "Сова" на базі страйкбольного озброєння. Відтоді допамагає всім охочим, віком від 10 років, опановувати тактичну та стрілецьку підготовку, орієнтування на місцевості, вміння шукати людей за координатами.
Чоловік намагається в усьому поділяти захоплення сина – разом займаються моделюванням. Тато збирає моделі літаків, син – танків. Зараз Володимир допомагає батькові вести домашнє господарство та навчається у школі:
Це вже неясно, хто кому допомагає. Він мені, чи я йому (сміється, – Ред.). Після мого поранення, фактично, син почав самостійно вести господарство та доглядати домашню худобу. Звісно, зараз намагаюся його розвантажити, повертаюся до звичного життя, – каже чоловік.
Коли Володимиру було три роки, Сергій Фабрика розлучився з дружиною. Каже, що це банальна історія, яка трапляється у сотнях родин. Після розлучення син жив по черзі в обох батьків – три дні в мами, три дні в тата.
У 2014 році хлопчик пішов до першого класу, а його тато на війну. Після поранення та реабілітації Сергій Фабрика повернувся додому, син закінчував другий клас:
Він приходив до мене робити уроки. Сказати чесно, дитина не вміла ні читати, ні писати, був занедбаним. Так поступово-поступово Володя у мене і залишився, його мама не заперечує.
Відтоді батько самостійно виховує сина. Сергій говорить, що Володимира принижували в школі однолітки, через те, що його виховує тато, траплялися випадки булінгу:
Мені було дуже боляче… Син приходив додому і плакав.
Чоловік давав поради сину, говорив з вчителями, батьками, однокласниками. Врешті-решт проблему вдалося вирішити, хлопця перестали ображати.
“Синку, я не зможу тебе захистити, коли ворог підійде до хати”
Володимиру було 13 років, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росіян. Тоді Сергій сказав сину:
Синку, я не зможу сидіти вдома. І найстрашніше – те, що не зможу тебе захистити, коли ворог підійде до хати. Біля хвіртки вимахувати зброєю пізно. Я маю йти…
Чоловік згадує, що сину було важко півтора роки жити без тата. Коли після поранення Сергій проходив реабілітацію, Володимир приїздив до нього в Кропивницький. Зараз колишній військовий вже понад рік живе вдома, відновлюється після поранення, разом із сином ведуть домашнє господарство.
Сергій говорить, що намагається вчити сина жити чесно та бути порядним і людяним:
Завжди йому говорю, що жити чесно – просто, але інколи важко. До речі, страйкбол, як гра, вчить дітей чесності, бо там не можна обманювати, якщо ти скажеш неправду, то іншого разу з тобою грати вже не захочуть.
Окрім того, Сергій вчить сина любити Україну:
Якщо ти вважаєш, що не потрібний власній країні, то іншим країнам ти ще більше не потрібен. Треба жити у своїй країні і її треба захищати – це святий обов’язок кожного.
Якщо українці не битимуться за свободу і суверенність, це може "відкинути" Україну на століття назад.
Зараз Володимир перейшов в 11-й клас та визначається з майбутньою професією. Тато говорить, що, напевно, син піде навчатися на електрика, далі – контракт із ЗСУ.
Матеріал створено у партнерстві з Волинським прес-клубом
