Отець Василь Колодій. Фото: Влад Сафронов
То були незвичні похорони. Дружина загиблого бійця вела пряму трансляцію поховання: так мама у Грузії прощалася зі своїм сином — грузином, який багато років прожив в Україні. Час від часу «з грузинського боку» чулося завивання собаки.
Коли отець Василь Колодій запечатав домовину і разом зі своєю помічницею Світланою проспівав останню «Вічну памʼять», люди почали розходитися. Панотець майже дістався своєї машини. Та враз наче заклякнув.
Над сотнями могил Краснопільського кладовища залунало «Ой, у лузі червона калина». Співала дівчинка, одягнена в футболку з написом «Мій тато служить в ЗСУ» — донька загиблого. Коли завершила, гучно заплескала в долоні.
10 років отець Василь Колодій ховає військових. І 10 років повертає до життя їхніх родичів. Подробиці — в репортажі hromadske.
«Що, маленька, чого засмутилася?»
У суботу вранці на вузенькій вулиці приватного сектора Дніпра малолюдно. Лише біля одного будинку паркуються машини. Якщо не підвести голову, то можна проґавити, що це не просто хата, а храм: про це свідчить хрест на даху.
Зовні будинок мало чим вирізняється серед житлових сусідських. Хіба що табличкою із назвою вулиці. На ній значиться, що це вулиця Андрея Шептицького — глави УГКЦ. На решті — вулиця Сташкова (більшовицького функціонера): місцеві не поспішають за політикою декомунізації.
За дерев’яними різьбленими дверима ховається доволі велика церква. Кілька десятків парафіян моляться разом зі священником. На перший погляд, звичайна служба. Та всіх цих людей обʼєднує те, що вони втратили на війні рідних. Упродовж 10 років родичі загиблих збираються тут кожної останньої суботи місяця.
Після служби отець Василь знімає рясу і йде до людей.
«Я так тішуся, що ви прийшли. Якби міг, всіх отак нараз би обійняв», — каже щиро і таки починає обіймати по одному.
До жінки в чорному, яка не приховує сліз, звертається «сонечко», просить телефонувати й приходити до нього, «щоб не плакала на самоті». Угледівши, що інша жінка на лавці от-от розплачеться, швидко реагує:
«Що, маленька, чого засмутилася? Нас багато, ми разом, ми маємо спільно все пережити, перейти. Ми маємо бути схожі на велику команду, яка несе один великий хрест. Тяжко, але хтось перехоплює, і всі разом несемо. І я з вами. Ми маємо одне одного підтримувати, шанувати, любити. Щоб відчувалося, що ми — родина».
Потім всі виходять на подвір’я поруч із церквою. Накривають на стіл. Розставляють тарілки, склянки. Підносять тости. За перемогу. За своїх загиблих.
Отець Василь обіймає жінку у чорному, яка не приховує сліз. Фото: Влад Сафронов / hromadske
«Ніхто не може іншому дорікнути: ти мене не розумієш»
— Дівчата, ви знаєте, що таке гаївки? — раптом змінює тему.
— Пєсєнкі.
— Пєсєнкі. Тепло. Пєсєнкі з нагоди Пасочки. На обливаний понеділок коло церкви їх співають.
Колодій починає наспівувати. Далі пісня перетікає у звичні за столом розмови — так, як це відбувається, коли збираються нечужі люди. Отець сипле компліментами. То хвалить манікюр однієї жінки, то сукню іншої. Нам же пояснює, чому його спосіб підтримки людей із втратою працює ефективно.
«Увесь зміст і вся сіль допомоги в тому, що збираються люди з однаковими втратами. І ніхто не може іншому дорікнути: ти мене не розумієш, ти не знаєш, як воно. Вони всі однакові. Ми комплексно підходимо. У нашій команді швидші результати. Ми використовуємо три опорні точки: спільнота, церква, психолог».
Після служби отець Василь знімає рясу і йде до людей. Фото: Влад Сафронов / hromadske
Поки помічниця священника Світлана пригощає гостей грибною юшкою, яку всі нахвалюють, одна з жінок припрошує отця до консервованого кавуна. Він віджартовується, що все їв, але такого кавуна — ні, і не буде. За столом багато посмішок і щирості.
«Що я хочу сказати: помітно по них, що вони — родичі загиблих воїнів? — питає нас тихенько отець Василь. — Ви б бачили їх спочатку, які вони були. Дуже печальні. А зараз вони вже живі. І це радує. Вони тішаться, усміхаються, вони радіють. Це дуже важливо. Це багато чого вартує».
Наталя — низенька жінка з короткою акуратною стрижкою — дає Світлані поради щодо ремонту. Колодій якраз затіяв його в кухні. І Світлана не знає, які шпалери вибрати. Наталя радить зробити тинькування, бо в кухні вогко, і шпалери будуть відклеюватися. Побутові розмови раптом розбиваються інтимним.
— Мені наснилося, що я тримаю тримісячну дитину і нюхаю її, вона пахне молоком. А потім у мене виникає відчуття, що то мій Влад, що він переродився в дитину, — сповідається на загал одна з жінок.
— Для Бога нема старих, молодих — ми всі однакові. А для нас дитина — це те, що потребує опіки. Коли сняться діти — то на клопоти. А в тебе клопотів кожного дня — то одне треба, то інше.
Після служби отець Василь знімає рясу і йде до людей. Фото: Влад Сафронов / hromadske
«Слава Богу, що ми його нарешті поховали»
Клопоти багатьох із присутніх повʼязані з волонтерством. Про це також чимало розмов за столом. Телефон Колодія постійно дзвонить. Він відповідає то про розкладачки для бійців, то про їжу швидкого приготування, то про ліки. Церковне подвірʼя — не лише місце зустрічі, а й волонтерський хаб.
Наталя, яка давала поради стосовно ремонту, також волонтерить. Разом зі своїм чоловіком Володимиром. Вони — батьки, котрі втратили сина. Владислав Подобний, старший лейтенант ЗСУ, загинув на третій день повномасштабного вторгнення. Його тіло кілька тижнів було в морзі ще тоді окупованої Чернігівщини.
«Коли звільнили територію, тіло забрали, потім поїхали в Краматорськ, звідти за помилкою до Києва, потім у Харків, а звідти аж сюди», — розповідає трагічну історію Подобних пані Світлана.
«Ми поховали малого, ідемо вже з цвинтаря, Володя (батько) мене наздоганяє і каже: «Слава Богу, що ми його нарешті похоронили». Це прозвучало страшно. А чого він так сказав? Бо тіло місяць возили в машині», — додає отець Василь.
Після похорону Наталя з Володею прийшли до церкви на молитву і на зустріч «Родинного кола» — неформальної організації при храмі, яка виникла 10 років тому для підтримки тих, хто втратив рідних.
«Тоді ще не було сприйняття війни. Війна десь там, на сході. Дніпро жив своїм життям. Були зачеплені лише родини, які поховали рідних. На Дніпро бомби не падали, бізнес працював, нічого не змінилося. Попервах, коли ми проходили, це була печалька», — пригадує отець Василь.
За дерев’яними різьбленими дверима ховається доволі велика церква. Фото: Влад Сафронов / hromadske
«Як ти смієш казати «Я вас розумію»?»
Уночі проти 14 червня 2014 року росіяни збили літак ІЛ-76. На борту було 40 бійців 25-ї окремої Дніпропетровської бригади та 9 членів екіпажу. Саме тоді Василю Колодію зателефонував місцевий психолог.
«Я — Олег Чабаненко, психолог. Я був у Зарваниці, нас збирали та вчили, як працювати з людьми з травмою. Мені так сподобалося, як УГКЦ працює з цими людьми», – згадує панотець. – Він запитав, чи є УГКЦ в Дніпрі, йому сказали, що є і дали мій номер телефону. Він зателефонував і запитав, чи ми можемо надавати якусь допомогу в Дніпрі. Я відповів: якщо ти мені допомагаєш, нема питань».
Чабаненко запросив Колодія на зустріч із родичами військових, які загинули у підірваному росіянами ІЛ-76. Отець взяв колонку і поїхав. Після молитви увімкнув музику і заспівав пісню «Яворина».
«Олег потім каже: «Дивлюся, отець несе колонку. Капець, які пісні, куди?». Там у «Яворині» дуже слова влучні: «Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні…»
Воно дуже щемливо — наче спалах зорі. Я заспівав цю пісню. Як прорвало. Люди почали плакати. Ця пісня потім стала таким гімном для них. Коли ми зустрічалися, вони казали: «Отець, давайте нашу заспіваємо, нашу»».
Після цієї зустрічі все й закрутилося. Психолог зі священником запрошували родичів до церкви. Там сідали в коло і починали обговорювати, що кому болить. Звідти й пішла назва — «Родинне коло».
«У нас спочатку було шестеро психологів, були індивідуальні консультації з родичами. Один психолог сидів, наприклад, з парою, яка втратила сина».
А коли родичі загиблих розходилися, психологи зі священником влаштовували «розбір польотів»: хто, що і не так відпрацював.
Олег Чабаненко, пригадує отець, «давав жару» своїм колегам: «Як ти так смієш казати «Я вас розумію»? Не можна так казати! Не можна! В тебе що, син загинув? Як ти його розумієш? – і додає: – Таких тонкощів у психології дуже багато. І я так з ними зростав. Ми вчилися один в одного».
За 10 років «Родинного кола» через руки й душу отця пройшли сотні родин. Найбільше з тих найперших парафіян запам’яталася Тетяна. Вона постійно носила портрет свого єдиного сина. Тулила його до себе, цілувала.
«Я не міг з нею окремо ніяк поговорити. А потім вона якось прийшла до церкви сама. Я після служби посадив її навпроти себе і кажу: Тетяно, поговорімо. У неї була одна велика проблема: син був її єдиною мрією, ціллю, єдиним, заради чого хотілося жити. Так не можна. Сина не стало і зник сенс життя. Я їй сказав: А про себе ви чого не думаєте? На першому місці має бути Господь Бог, потім ти, а потім усі інші».
Отець Василь Колодій. Фото: Влад Сафронов / hromadske
«Разом із втратою є надбання — Герой»
— Скільки бійців ви похоронили за війну? — запитую Василя Колодія.
— Не знаю, я не рахував, — відповідає священник.
Арифметику веде його помічниця Світлана. Мовляв, відспівали близько 200 військових. Ми йдемо Краснопільським цвинтарем, який, здається, не має ні кінця ні краю. У суботу надвечір крім нас тут — жодної живої душі. Лише чорний кіт вигулькує то тут, то там з-поміж хрестів.
Внизу у траві голосно сюрчать цвіркуни, вгорі — по лініях електропередач — біжить струм. І якщо заплющити очі, можна уявити, що то шепочуть душі мертвих. Що вони хочуть нам сказати?
— Хоттабич. Ти пригадуєш Хоттабича? — запитує отець Світлану.
Зупиняється поруч із могилою, на якій портрет кремезного чоловіка середнього віку. «Хоттабич» — його позивний.
— Слухай, а оцей Сергій — то не той, кого ми хоронили, памʼятаєш, що труну виймали з могили, бо забули покласти берета? — каже вже біля іншої могили.
Навесні 2022-го, розповідає Колодій, був час, коли щодня хоронили по 23 бійці — кілька священників відправляли загальну службу. Він питав у військкоматі, чому саме таке число. Відповідали, що це максимальна кількість машин, яка в них є для перевезення трун.
«Перший похорон після 24 лютого дуже відрізнявся від похоронів 2014-2016 років. Тоді відчувалося, що люди на похованні з відчуттям несподіваної втрати — пропало, розпач, плач. А тепер компенсовано тим, що разом із втратою є надбання — Герой.
Нема таких істерик, як були спочатку. Мене на початку війни й за барки брали, і кричали: поверніть мені дитину. Я ще думав про того першого офіцера, якого ми похоронили, що може так було спокійно, бо не було рідних. Другий похорон, третій — такі самі».
Перший похорон після повномасштабного вторгнення був 1 чи 2 березня. Загиблий — кримець.
«Нікого не було на похороні. Була лише колишня дружина, приїхала з Криму. Він був дуже красивий. Я запамʼятала обличчя», — пригадує Світлана.
Де могили бійців, яких вони поховали, отак одразу і не знайдеш. Світлана каже, від похорону до похорону зʼявлялося по два-три нові ряди могил. А зараз кладовище вже так розрослося, що відшукати поховання початку 2022-го — ще той квест.
Краснопільське кладовище у Дніпрі. Фото Влад Сафронов /
«Буває, перестаємо співати «Вічна памʼять», бо неможливо»
Ми прямуємо до могили Олексія Сєдова — хлопця, якого отець не хоронив, але могилу якого відвідує уже майже 10 років, відколи сестра загиблого Тетяна прийшла до храму по допомогу.
З портрета, вибитого на мармуровій плиті, дивиться юнак. Напис — російською мовою. За моїм спостереженням, більшість написів на могилах бійців, похованих до повномасштабного вторгнення, — російською. Тих, хто загинув уже після 24 лютого 2022-го, підписують українською. Це ще одна різниця між «тоді» і «тепер».
23-річний Олексій Сєдов, солдат 25-ї повітряно-десантної бригади, загинув у липні 2014 року під Шахтарськом. 30 липня він востаннє зателефонував мамі. А вже вранці 31 липня сестра Тетяна у російських спільнотах побачила кадри, на яких було тіло її брата.
Пізніше Тетяна дізналася, що разом із ним від російського снаряда загинули семеро бійців. Двоє вціліли й потрапили у полон. З одним із них, Вадимом Коваленком, бойовики опублікували відео, на якому той копав могили для своїх побратимів і назвав прізвище її брата.
Через два тижні того солдата звільнили з полону. І він розповів Тетяні про місце, де поховав її брата. Завдяки організації «Чорний тюльпан», яка займається пошуком тіл, Олексія Сєдова та його товаришів по службі повернули з окупованої території до рідного Дніпра.
Біля могили Олексія Сєдова. Фото: Христина Коцира / hromadske
18 жовтня 2014-го Олексія Сєдова похоронили. Цього дня на Краснопільському кладовищі Дніпра відспівали останки ще 21-го невпізнаного Героя.
«Деколи буває, що ми обоє перестаємо співати «Вічна памʼять», бо неможливо. А буває, що легко, — це пані Світлана відповідає на моє запитання, як воно — хоронити бійців. — Було таке, що ми похоронили, а його через місяць з полону звільнили. І кого ж тоді ми поховали?».
Спогади про похорони калейдоскопом проносяться в її голові. От донька, яка співає на могилі тата. От Владислав, який пролежав у морзі на окупованій території, але все ж ховали його у відкритій труні. От бабуся, яка ридає за онуком. От мама, яка тримається до останнього, але потім падає на труну сина і більше не може стриматись.
Пакунок з написом: «800 ангелів». Всередині у маленьких пакетах срібні янголи-обереги та записки з молитвою. Фото: Влад Сафронов / hromadske
800 янголів-охоронців
На стіні в кімнаті, що прилягає до храму, портрет світлокосої дівчинки, хрещениці Василя Колодія. Пізньої осені 2014-го її мама прийшла до церкви до «Родинного кола». Жінка щойно втратила брата Олексія і три місяці намагалася повернути його тіло з окупованої території. Нині Тетяна з отцем — майже родичі.
Інша Тетяна, котра всюди носила портрет свого єдиного сина, що загинув у збитому росіянами ІЛ-76, часом телефонує йому. Жива. Хоч 10 років тому їй здавалося, що померла разом із сином.
«Я при кожній зустрічі казав: Тетяно, ви вже себе любите, чи будемо ще займатися? Відповідала: Люблю. Люблю і себе, і вас. З Тетяною бачимося, вона змінилася, її відпустило».
Наталя з Володею, які втратили сина на третій день повномасштабної війни, досі приходять до «Родинного кола». Вони знайшли себе у волонтерстві, а рідні душі — і тут, і серед побратимів сина.
«Вони хлопців сприймають як своїх. Приїхали до них солдати переночувати, зламалася в них машина. Наталя, якій перед війною подарували машину, винесла ключі й каже: «Хлопчики, беріть і їдьте». Хлопці розплакалися», — розповідає Світлана.
Пообідавши й поспілкувавшись, усі прощаються. На столі лишається невеликий пакунок з написом: «800 ангелів». Всередині в маленьких пакуночках — срібні янголи-обереги й записки з молитвою. Це передали зі Сполучених Штатів українські діаспоряни.
Аркуші А4 — з іменами, прізвищами, по батькові та званнями сотень загиблих бійців. Фото: Влад Сафронов / hromadske / hromadske
Отець Василь зникає за дверима, а згодом виносить аркуші А4 — з іменами, прізвищами, по батькові та званнями сотень загиблих бійців. Тут син Тетяни, брат іншої Тетяни, син Наталі.
Раз на місяць отець Василь Колодій промовляє в молитві прізвище за прізвищем. Він робить це не за церковними канонами — для Бога прізвища та армійські звання значення не мають, у молитвах згадують лише імена. Але це має значення для нього — священника, що хоронить військових упродовж 10 років війни.
Так він не лише молиться за упокій душ на небі, а й продовжує їхнє життя на землі. А срібних янголів він передасть живим бійцям і буде молитися, щоб вони їх врятували.
Матеріал створений за підтримки «Медіамережі»
